Щоденник подорожі на Соколині Гори

20.05.2011

Урочище Соколині Гори Березнівського району, що на Рівненщині, – це унікальний природний комплекс, один із наймальовничіших куточків України. Нині вчені не можуть запропонувати більш-менш пристойну гіпотезу, звідки на Поліссі взявся неповторний гірський пейзаж, чому річка Случ на 10 км врізана у таку глибоку ущелину… Туристи нашого міста зацікавились цим місцем і вирішили піти туди у похід.
“П’ятниця. 17 вересня 2010 р. Шоста година ранку. Група кузнецовців, у складі 17 осіб віком 12-16 років, від’їхала від залізничної станції “Кузнецовськ” у напрямку м. Рівного…” – саме з цього і почалася наша подорож до Соколиних Гір, що поблизу с. Соснове Березнівського району. У цій поїздці брали участь дитячі організації “Ольбери”, “Дитячий альпійський рух України” та члени туристичного гуртка Палацу культури РАЕС. Тобто ті, хто вирішив серйозно займатися туризмом та альпінізмом у місті.

У дизелі ще їхали в’ялі, сонні і мовчазні, одні лише фотографи жваво снували скрізь, намагаючись усюди встигнути і “зловити” кадр. Проте схід сонця розбудив усіх остаточно – почалися розмови, ігри, сміх. Прибувши до Рівного, одразу ж змінили транспорт. У маршрутці сполученням Рівне – Соснове добиралися “з усіма зручностями” – стоячи, або сидячи на власних наплічниках. Та після години тряски у душному автобусі ми змогли знову вдихнути свіжого повітря і відчути твердь під ногами.

День був сонячний, настрій гарний, вітерець допомагав іти. Ми йшли пішки. Через деякий час рівнинну місцевість замінила зовсім інша – горбиста і скеляста. Не дарма це місце називають Надслучанською Швейцарією – різноманітна флора, швидка з порогами річка, а вздовж неї тягнуться гори, розмиті дощами та порослі чагарником. Пробиратися доводилося по вузькій стежині. З одного боку над нами нависали нагромадження з величезного каміння, порослого мохом, з іншого – урвище у річку. Один невірний крок – і ти опинишся унизу, на болотистому березі річки Случ, разом зі своєю ношею. Проте обійшлося без нещасних випадків, і через деякий час ми нарешті опинилися на місці призначення. Одразу ж вирішили відвідати залишки Губківського замку на протилежному березі річки.

Легенд про Губківський замок більше, ніж самих його залишків. Вперше згадується про нього у 1504 році – саме тоді його зруйнували татари, хоча свого часу цей замок був найпотужнішою фортецею краю. Висота гори, на якій нині височать руїни, – понад 32 метри, а з її вершини відкривається неймовірний краєвид.

У Соколиних горах росте 19 видів рослин, занесених до Червоної книги і до європейського червоного списку. Тут були знайдені рослини, які вже вважалися зниклими, а також 10 видів орхідей, які ростуть переважно у тропіках.

На наступний день були заплановані змагання по скелелазінню. Керівники Ковалець Сергій Васильович та Бутеєць Олександр Васильович разом з досвідченими членами гуртків приготували траси: закріпили мотузки та організували страховку ще зранку, тому усі мали можливість потренуватися.

Насправді важко вперше вилізти навіть на легку трасу, важко і зважитись на це. Але найважче – довіритися людині, що страхує. Проте сміливість винагороджується. Вибравшись на вершину скелі почуваєш себе королем світу. Величезне задоволення приносить розуміння того, що переміг себе, що підкорив вершину, що на твоєму рахунку – ще одне досягнення. Вражає краєвид, що відкривається з вершини: лісисті кольорові гори (через «осіннє» забарвлення листя на деревах) і скелі на протилежному березі. Далеко зліва видніються залишки Губківського замку, внизу – стрімка річка, а люди маленькі наче мурашки. Але приходить час спускатися на землю (у буквальному сенсі). І тут починається найважча боротьба – боротьба із собою та з інстинктом самозбереження. Неабияка сміливість, сила волі, а головне – довіра до страховщика потрібна, щоб повернутися спиною до краєвидів, з силою відштовхнутися від скелі і стрибнути у прірву. Саме ці 5-10 секунд твоє життя повністю залежить від іншої людини. За кілька стрибків опиняєшся на землі, але таке відчуття, наче якась частина (чи то тіла, чи свідомості) не встигала летіти вниз, залишилась десь там зверху і зараз впаде на голову. Радість від пережитого не має меж, а від величезної кількості адреналіну ще дрижать ноги та руки.
Наступного дня, прокинулися рано та почали збирати табір. Склали рюкзаки, зібрали намети, прибрали після себе територію. Кинули монетку на пям’ять – щоб повернутися. Об 11-й годині почали свій шлях додому.

Кожен з нас чогось навчився у цьому поході. Хтось вдосконалив свої вміння, а хтось вперше заліз на скелю. Хтось став впевненішим у собі, а хтось – відважнішим. Але усі ми стали дружнішими і навчились довіряти іншим навіть своє життя. А фотографії, відзняті у цьому чарівному куточку Рівненщини, будуть нагадувати про нашу цікаву поїздку.

Як на мене, надслучанські скелі не залишать байдужими нікого. Шанувальників живої природи приємно здивує різноманіття лісової і степової флори та фауни. Любителі старовини зможуть пройтися серед руїн Губківського замку та склепів старого кладовища, якому вже понад три століття. У місцевих дрімучих лісах ще залишилися сліди військових дій Другої світової війни – саме тут діяли загони ОУН-УПА під проводом Тараса Бульби-Боровця. Звісно, нікого не залишить байдужим геологічне диво, якому вже 150 мільйонів років – скелі Українського кристалічного щита, який тут, у долині р. Случ, виходить на поверхню. У таких місцях відчуваєш усю мізерність щоденних клопотів, тут дихається і думається зовсім по-іншому. Кожен куточок змушує зупинитися й подумати про сенс життя, про наше минуле і майбутнє. Люди творчі знайдуть тут натхнення, втомлені щоденною суєтою – джерело нових сил.

Євгенія НІКІТЧУК

переглядів: 1 127

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *