Чи варто доводити, що Україна – це Європа?

16.02.2017

Іноді виникає враження, наче українці ще й досі доводять, при тому, самим собі, що їхня Батьківщина – частина Європи.
В останнє десятиліття в Україні активно проводяться різноманітні заходи, на кшталт «Дня Європи», метою яких є висвітлення історичних і культурологічних фактів тісного зв’язку нашої держави з країнами «Старого Світу», чи «Колиски людства». Як правило, в такі дні українська символіка перемежовується з атрибутами інших країн. В історичному ж плані увага усіляко акцентується на міждержавних контактах. І це дуже доречно, адже у століття світової інтеграції (у якому б сенсі це явище не розглядалось), цікаво і важливо знати якомога більше про інші країни та усвідомлювати спільність нашої історії. Та іноді виникає враження, наче українці ще й досі доводять, при тому, самим собі, що їхня Батьківщина – частина Європи.

Чому мусимо доводити те, що є очевидним?
Деякий час нашому народові за допомогою особливої ідеології нав’язувалась думка про цілком відокремлений від західного шлях розвитку. Хоч, мені здається, це не зовсім правильно: ділити світ на Схід і Захід, розмежовуючи так званим «психологічним» кордоном. Так, можна поділити в географічному контексті, можливо, в культурному, але не в моральному. Кому це розуміти, як не нам, яким взагалі своєрідно поталанило?

На стику цивілізацій
Про культурно – традиційний обмін із країнами Європи усіляко свідчив розвиток нашого мистецтва, науки, освіти, медичної справи, релігійних зв’язків. Тут маються на увазі часи, коли провідники ідеї «залізної завіси» ще не народилися.

Так, ті землі, на яких сформувалась українська етнічна спільнота, впродовж віків слугували своєрідним кордоном між Західною Європою і країнами Близького Сходу. Це також був і стик двох культурних пластів. Одним із наслідків «буферного положення» було те, що українські традиції усіх сфер існування ввібрали всього потроху від обох сторін. А прямою умовою збереження національних підвалин було переосмислення всього запозиченого і надання йому свого, особливого колориту. Тому й сталося так, що все на українських землях довгий час не було схоже ні на західний зразок, ні на східний.

Історичний вибір
Український народ завжди мав вибір. І прихильників вистачало для обох боків. Але тяжіння до західних зразків простежувалось ще від князівських часів, через козацьку добу, добу Українського відродження і часи національно-визвольних змагань.

Про східний напрям політики за минуле століття згадували досить часто. Тепер поговоримо про західний.

Якщо вчитуватися в нашу історію, вишукуючи беззаперечні історичні факти, які підтверджують сталість зв’язків із Західною Європою, то вона виявиться просто таки художнім твором в якому всі держави, включаючи і праматір України, мають, так би мовити, «бурхливі стосунки».

Київська Русь – держава, яку поважали
Вагомим свідченням було те, що княгиня Ольга їздила з посольством до Візантії. І була прийнята при дворі імператора як правителька сильної держави, що не поступалась у політичній значущості. Тобто визнання імперії із багатющими державними традиціями, своєрідного «мосту» між Європою і Азією свідчило про майбутню високу роль. Використовуючи таке «посвідчення» княгиня започаткувала дипломатичні відносини із іншою імперією – Священноримською. Усім відомо, що на її запрошення до Києва приїздили з релігійно – просвітницькою метою місіонери на чолі з єпископом Адальбертом. Не все тоді склалося так, як планувалося, але сам факт! В той же час, стосунки зі східним сусідом – Хозарським каганатом, було вирішено війною.

Згодом, уже для підтримки міжнародного авторитету, князь Володимир запровадив на Русі християнство. А це було потрібно для того, щоб вступити в союз «братства європейських правителів», тобто, мати можливість повноправної участі у загальноєвропейських справах. У той час Русь могла ще й диктувати свої умови, будучи «щитом» від кочовиків та значним поставником на ринки багатьох держав.

Ярослава ж Мудрого величали тестем Європи. В той час західні країни не лише хотіли «породичатися» з сильною державою за допомогою шлюбів правителів, а й запозичували дещо із розвитку освіти, мистецтв. «Молодші» королівства, на зразок Норвегії, навіть рівнялись у політичному плані.

А що скажете на те, що, фактично, першою «бунтівницею» в Європі вважалась онука Ярослава – Євпраскія – Адельгейда. Вона, може не перша, але одна із перших, втрутилась у справи імперії, та ще й в такому масштабі, що імператор ледь не позбувся трону. Адельгейда була задіяна в коаліції (і скоріш через те, що імператор хотів використати її зв’язки для поширення впливу на Русі без її на те доброї волі, ніж через те, що він погано ставився до княжни, як чоловік). Вона навіть виступала на церковному соборі й спілкувалася з Папою Римським.

Але і її родички крутили справами «сім’ї монархів»: Анна Ярославна регентувала у Франції, будувала там собори і популяризувала писемність серед людей (Папа Римський вітав королеву в листах). Єлизавета якийсь час по смерті чоловіка залишалась при владі в Норвегії, Анастасія – в Угорщині.

Якщо такими яскравими були жінки, то що вже казати про подальших спадкоємців від князівства їх батька?

Данило Галицький був королем держави, що перебувала у значно важчих умовах, ніж більшість європейських на той час країн. І його політика мало відрізнялася від тогочасної феодальної. За винятком хіба що монгольського феодалізму, що тис зі сходу. Сам він розбирався із хрестоносцями, мав зв’язки з поляками, угорцями, писав листи Понтифіку й закликав до хрестового походу мало не пів-Європи. Хоч, знову ж таки, не все вдалося. Але факт є фактом.

«Наших знали у Європі». Козацька доба
Про бажання долучитися до когорти країн Західної Європи в козацьку добу, мабуть, найяскравіше свідчить теорія дипломата Юрія Немирича. Він наполягав на тому, що новостворена на той час держава швидше б подолала проблеми розвитку, активно взаємодіючи з тими, що мають більш стійкі позиції. Не виключав він із цієї взаємодії і тодішню Московію, якщо можна було б відкинути її загарбницькі плани. Більше того, Немирич, що отримав освіту в університетах Німеччини та Франції, і починав там військову кар’єру, сам узявся організовувати «дипломатичний штаб» при війську Хмельницького. За підтримки старшини ідею вдалося втілити в життя. Як наслідок: гетьманові писали листи аж із Англії. «Наших знали у Європі». А українські дипломатична та розвідувальна «школи» славились як одні з найкращих.

Цікаво, що у ті часи багато хто їхав навчатися за кордон. Часом цей процес, разом із мандрами, займав десятки років. Але переважна більшість вихідців з українських земель поверталась на Батьківщину. Навіть знаючи, що загинуть тут на війнах. Та люди привозили «в рідний дім» нові винаходи, ідеї, культурні надбання, збагачуючи вітчизняну скарбницю.
Пізніше це вплинуло на поширення ідеї активної співпраці з усіма країнами: і тими, що оточували по кордонах, і менш близькими. Єдина умова: щоб не було жодних утисків. Але вона майже ніколи не виконувалась.

Продовження традицій
Своєрідним продовженням традицій була «програма європеїзму» Драгоманова. Надзвичайно актуальна і популярна серед української інтелігенції у 1870-их роках, вона мала на меті якраз таки зменшення тиску з боку імперій та поступову демократизацію українського суспільства. Хоч сам Драгоманов і зазначав, що такі зміни мають проводитись вдумливо, виважено, без поспіху.

У ту епоху стрімкого розвитку державотворчі ідеї не могли не відбитися в мистецтві. А те, чим живе митець, так чи інакше відображається у його способі життя.

Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Соломію Крушельницьку та багатьох інших представників еліти того часу називали не інакше як «європейськими українцями». Так, от тоді чомусь з’явилося те розокремлення «Україна – Захід». Хоча, що такого дивного було у тактовності й доброзичливості до оточуючих, відповідальності, потягу до збільшення знань, пошукові нових вражень і прагненню ділитись власними ідеями та здобутками? Так, до цього додавалися хороші манери, відвідини культурних заходів, співпраця з громадськими організаціями, уміння «тримати себе» під час виступів, подорожі за кордон, спілкування з іноземцями (часто їхніми рідними мовами), поціновування та колекціонування вишуканих предметів. Але ж це притаманно усім, хто не «позує», а ладен віддати багато сил розвиткові. Європа – «неєвропа» тут ні до чого! Але прагнення довести, що виховання у такому дусі нестиме розквіт нації – хороша, світла мета.

Трагедія нерозуміння. Хто винен?
Якщо розглядати історію початку минулого століття, то там, звісно, нелегко розібратися, але варто згадати, за що діячі УНР довгий час підпадали під критерії «ворогів трудового народу», «націоналістів» і так далі. За те, що хотіли, аби нація перестала боятися носити власну назву і мала бодай свою державу. За те, що на українських землях на перше місце ставилась українська ідея. Звичайно, були і в цьому перебільшення, «перегинання палиці», але до цього спонукали реалії часу. А загалом, у будь-якій нормальній країні її власні мова, культура, державницькі традиції ставляться в основу буття.

Щодо традицій державотворення, то вони на той час виявилися добряче перекрученими й призабутими, але ж спроби їх поновити були досить потужні. Та десь « недотягнули» до того, щоб УНР прийняли до європейських коаліцій. Хоча, лідери, що «тягнули в бік Заходу» там і опинилися зі своїми екзильним урядом та армією без держави. Там їх прийняли, коли на Батьківщині чекала загибель. Це – трагічний приклад в історії.

Які уроки маємо засвоїти нині й на майбутнє?
Сучасність – це водночас продовження традицій і надія на краще. Теперішній пріоритет – утвердження наших зв’язків з усіма країнами і нормалізація стосунків із ними.

Так, нині відбувається багато змін, котрими ми прагнемо наздогнати західну Європу. Найважливіші – популяризація власної історії, але і об’єктивне ставлення до неї, відродження традицій і зацікавлення ними молоді, толерантність до інших культур, мов, заохочення їх вивчення. І з цього приводу дуже активізувалась просвітницька робота. Політика – справа надзвичайно складна. Але якщо люди цікавитимуться своєю історією, розберуться що там і до чого, зважатимуть на культуру, населенню країни вже легше буде «ставати на ноги». Оскільки такий процес був закономірним для всіх держав, на різних етапах їх історичного розвитку, Україна «вписується» до європейського загалу. Про це публікують статті, цьому присвячуються лекції, документальні фільми. Нам варто лише з розумом розібратися, так би мовити, у самих собі. Тоді і нам, і іншим (маю на увазі народи) буде легше співпрацювати.

Тож доводити одне одному, що живемо таки в Європі, вже не актуально. Нехай нашу державу офіційно не прийняли до Європейського союзу, ми не маємо виправдовуватись. Настав час БУТИ європейцями. І найяскравіше це може виражатися через національну самосвідомість, визнання своєї самобутності у світовій історії та велику толерантність до інших націй. Українці продовжують доводити, що вони можуть відмінно впоратись із подібними завданнями.

До теми:

Весняні вихідні: скасувати не можна залишити

«Де народився, там і згодився»

Навіщо українці подорожують автостопом?
Валерія МОСТЕНЕЦЬ, випускниця Школи універсального журналіста на базі НаУ “Острозька академія”, Вінниця

переглядів: 8 865

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *