Два прості кроки, які допоможуть створити якісний журналістський матеріал

06.02.2019

Два прості кроки, які допоможуть створити якісний журналістський матеріал

Якісний журналістський матеріал від неякісного або просто посереднього відрізняється запитаннями. Спочатку журналіст ставить їх до самого себе, щоб розібратися в темі. Згодом – до навколишнього світу. Вдало сформульоване запитання – запорука змістовної відповіді. Принаймні шанси її отримати збільшуються суттєво.

Гуру маркетингу Ігор Манн любить повторювати: для успіху важливо знати, ЩО робити, ЯК робити, а потім – взяти і зробити. Якщо спроектувати цю думку на роботу журналіста, вийде так: для створення якісного матеріалу важливо знати, ЩО запитати і КОГО запитати. А потім – додати бекграунд. Із отриманих відповідей – матеріал і складеться.

Чому це важливо

Робота журналіста за умов надлишку інформації (реалії ХХІ століття) відрізняється від роботи за умов нестачі інформації (реалії ХХ століття). Стрімке проникнення інтернет-технологій у роботу медіа відсунуло на другий (якщо не на десятий) план питання, яке хвилювало цілі покоління журналістів: де роздобути інформацію. Нині на першому плані – інше: як розпорядитись уже наявним океаном інформації. Бути почутим в інформаційному шумі. “Настільки легко висловитися, наскільки важко – бути почутим“, – ці слова українського журналістикознавця Бориса Потятиника – саме про реалії роботи медійника онлайнової ери.

Сьогодні за інформацією не треба бігти – вона сама лине звідусіль. Створити на основі вже наявних в інтернеті відомостей посередньої якості статтю – справа, що під силу будь-якому більш-менш розвиненому старшокласнику. Покладімо руку на серце: за умов перенасиченого ринку ЗМІ в Україні (чув про обласні центри, де функціонує 100 і більше інтернет-видань) переважна більшість журналістів виконують одну й ту саму роботу посередньої якості за приблизно однакові гроші. Тобто бути почутим нині і так важко, а з посереднім продуктом – взагалі на межі можливого.

Що тоді створює “додану вартість” журналіста?

Дві складові “доданої вартості” журналіста

Перше – це репутація. “Soft skills”. Комунікативна компетентність. Тобто наскільки з цією людиною комфортно / цікаво буде працювати / спілкуватися / взаємодіяти.

Багатьом редакціям ще тільки належить усвідомити, що більший ріст доходів їм може принести не модний редизайн сайту або газети, а прийом на роботу одного-двох енергійних журналістів-комунікаторів, за якими потягнуться й рекламні гроші. (В ідеалі це студенти-активісти, дівчина і хлопець, щоб “закрити” різні сегменти поля ньюзмейкерів).

Інший інвестиційний напрямок – втримання “зірок”, які підсилюють бренд видання самим лише фактом своєї до нього причетності. Не секрет, приміром, що чимало журналістів мають підписників у Фейсбуці більше, ніж тираж газети, де вони працюють.

А ще краще, – і те, і інше одночасно. Зважаючи на різницю в рівні оплати праці журналістів і айтішників в Україні, щось підказує, що з редизайном можна буде зачекати – інвестиція в кореспондентів / редакторів  вийде дешевшою і окупиться швидше.

Особливо, якщо спробувати тісніше пов’язати між собою редакційну і комерційну частини редакції – контакти, здобуті кореспондентами, передавати до рекламного відділу, а “наводки” рекламників – у розробку редакції. Звісно – у відповідності до журналістських та етичних стандартів.

Порада адресована перш за все регіональним виданням, які працюють на ринку “всі всіх знають”. Адже не секрет, що розміщення реклами в локальних ЗМІ більшою мірою залежить від того, які особисті стосунки склалися в потенційного рекламодавця з конкретними персонами редакції, аніж від лічильників Гугла і Бігміра. Всі розуміють, а якщо не розуміють, то здогадуються, що трафік купити легше, ніж втримати розумного працівника. Тому багато хто з розпорядників бюджетів орієнтується перш за все не на тиражі й рейтинги, а на те, “хто зі мною говорив”.

Друга складова доданої вартості журналіста – власне журналістський продукт. Репутація у відриві від результатів роботи, які можна пред’явити навколишньому світові – це все ж таки не зовсім репутація, швидше імідж. Тобто не те, що про тебе говорять, а те, що ти сам про себе говориш і хочеш, щоб говорили інші.

Хоча – зізнаймося відверто – на локальних ринках часто трапляється так, що “розкручений” журналіст сприймається як зірка й без адекватного багажу доробків. “Хороший хлопець / дівчина” – дехто виживає від виборів до виборів ледь не виключно завдяки подібній характеристиці…

Але ж ми – не про виживання, а про ріст і розвиток.

Тут без якості – ніяк.

Що ж створює додану вартість журналістського матеріалу, коли інформація – скрізь, і особливих проблем із джерелами немає (хтось “риє” у Фейсбуці, хтось – у реєстрах, хтось – бігає на каву з ньюзмейкерами)?

Запитання. Вміння їх ставити. І розуміння того, коли і кого варто запитувати.

Що запитати?

Це перше, з чим стикається журналіст, маючи справу з інформацією. Ідучи вулицею, побачив, як руйнується будинок. Або прочитав про це у Фейсбуці в дописах стурбованих активістів. Чи почув на сесії міської ради. Неважливо. Важливо інше – які запитання виникнуть у журналіста як реакція на побачене і почуте.

Вміння ставити запитання – одна з найважливіших компетенцій журналіста. Як на мене, саме її слід чи не найбільше тренувати на журфаках.

Тому що не раз і не сто разів стикався з тим, що, маючи перед собою інформацію-“лялю”, кореспондент просто не знає, про що запитувати ньюзмейкера, аби перетворити її на матеріал-“лялю”.

Вміння запитувати тренується самим життям і бере початок із допитливості, притаманної кожній дитині. Мені здається, хороші журналісти часто виростають із тих, хто у дитинстві був “чомучкою”. І кому бажання цікавитись усім на світі – не відбили: батьки, школа, оточення.

А також, додам, – у кого природня допитливість не деградувала в занудство типового фейсбучного коментатора. (Часто таке занудство стає наслідком того, що людина з живим допитливим розумом опинилась на роботі, де він до кінця не затребуваний, де висловитися – немає перед ким, де все життя проходить “за кадром”. Тоді в’їдливі коменти про все на світі виступають свого роду механізмом компенсації – “в реалі” мене ніхто не слухає, то будете слухати в онлайні).

Один із механізмів тренування вміння запитувати у шкільні роки – участь у дебатах. У дорослому віці – різні вправи для розуму, приклади яких можна знайти в книгах Майкла Мікалко (є у вільному доступу в інтернеті під різними назвами) або в посібниках з ТРИЗ (теорії розв’язання винахідницьких завдань).

Приміром, використовуючи методику ТРИЗ, можна розглянути об’єкт, що є темою статті, як систему. Котра складається зі складових – підсистем. І в свою чергу є частиною більших систем – надсистем.

Ось будинок, який руйнується – він цікавий нам сам по собі. Але одночасно він – і частина надсистеми “архітектура міста”. Скільки ще таких будинків під загрозою зникнення? А скільки новобудов може з’явитися на їх місці? Скільки часу він іще руйнуватиметься? А скільки часу потрібно, щоб на цьому місті постав черговий “хмарочос”? Хто відповідає за ці питання у місті? Що передбачене на цьому місці Генпланом? І таких питань може бути безліч.

З іншого боку, будинок складається з підсистем “квартири”, “вікна”, “двері”, “цегла”, “комунікації”, “земельна ділянка”… Ось в Івано-Франківську є громадська активістка, яка рятує старовинні двері та вікна, реставруючи їх із допомогою фахівців. А в нашому місті є щось подібне? А у Франківську – який механізм такої роботи?

Мешканці аварійних квартир – відселені? Куди? Якщо в будинку немає жодного мешканця, хто тоді його власник? І який його інтерес утримувати розвалюху? Земельна ділянка під нею? А скільки вона може коштувати за ринковою ціною? І в чиїй власності перебуває нині? Які плани власника? Чи може місто вилучити її для громадських потреб? А чи збирається? Якщо власник вирішить побудувати на місці історичної будівлі гральний зал – це реально? Що може цьому перешкодити?

І так далі, і тому подібне… Головне – запитувати. А отримавши відповідь – не поспішати дякувати й не роззявляти рота: хм, співрозмовник відповів, що тепер робити – прощатися?.. Краще, коли запитань – більше, ніж встигнете поставити. Зрештою, не вся отримана інформація піде до статті. Щось виявиться зайвим, щось – залишиться на майбутнє. Адже, беручись за будь-яку тему, маємо усвідомлювати: найімовірніше, нам доведеться до неї повертатися. Причому не раз.

Кого запитати?

Ось тут і приходить на допомогу та сама комунікабельність, про яку ми згадували на початку статті як про одну з запорук монетизації журналістської праці – як для самого журналіста, так і для редакції. Думаю, недалеким є той час, коли серед переваг при прийомі на роботу журналіста розглядатимуть обсяг його телефонної книжки й рівень друзів у Фейсбуці. Саме рівень, а не кількість – сотні колишніх однокласників, одногрупників, сусідів і односельців можуть програти кільком десяткам різнопланових ньюзмейкерів. Або навіть одиницям експертів певної вузької галузі, яку наш із вами журналіст глибоко “копатиме”. Використовуючи для цього тісний контакт із лідерами думок галузі.

Це ж що Ви радите – додавати в друзі багатих, нехтуючи просто хорошими людьми?” – здивовано запитала мене одна студентка на майстер-класі.

“Ні, додавати в друзі успішних і цікавих людей із різних сфер, тих, хто створює інформаці1ні приводи, генерує контент. Кого Вам цікаво читати. За ким корисно слідкувати, аби краще орієнтуватися в навколишньому світі“, – відповів я.

А коли додасте – вступати з ними у взаємодію: лайкати і доречно коментувати пости, просити про коментарі в Месенджері.

Дивись, і не доведеться тоді просити на весь Фейсбук: “Поставте плюсик, хто бачить моє повідомлення, бо в мене 1000 друзів, а більше 5 лайків зібрати не можу, й новини бачу від одних і тих самих людей…

Звісно, якщо використовувати Фейсбук виключно для того, щоб обмінятися з подругою рецептами курячого паштету та індички з яблуками, лайкнувши її рецепт і отримавши у відповідь її вподобання рецепту свого – і 5 лайків будуть за щастя.

Тому, склавши перелік запитань, варто замислитися: “А кого саме про це найдоречніше буде запитати?”

Для журналіста-початківця найдоречніше – запитати редактора і більш досвідчених колег. Приміром, таке: “А хто у нашому місті відповідає за будівництво? А за збереження історичних пам’яток? А в кого є телефони цих людей?”

Лайфхак номер один: для пошуку телефонів варто використовувати журналістські фейсбук-спільноти чи вайбер-чати свого міста. Приміром, у Рівному, де я живу і працюю, подібні питання часто вирішуються за 5 хвилин після поста в одне речення до закритої групи “Журналісти Рівного”.

Лайфхак номер два: часто виявляється, що мобільного телефона потрібного ньюзмейкера ні в кого з колег немає. Так буває, коли він або дуже “вузькогалузевий” (ну ніхто в редакції за останні 10 років не телефонував вченому-орнітологу!), або дуже “високостатусний”. На допомогу приходять… інші телефони. Депутатів міської та обласної рад. Особливо в останні 5 років, коли серед них – багато журналістів і громадських активістів, які за віком (і за попередньою біографією) близькі середньостатистичному молодому журналісту редакції. Тобто, грубо кажучи, після Майдану значно зросла кількість депутатів місцевих рад, з якими 20-25-річний журналіст – не на “Ви”, а на “ти”.

Ось і використовуйте цей ресурс.

Чим цікаві депутати? Це – люди-“вузли”. Так у теорії комунікацій називають людей, які знаходяться на стику спілкування дуже багатьох. Грубо кажучи, людина інтегрована в комунікаційне середовище відповідної ради – по-перше, відповідної партії – по-друге, відповідної сфери діяльності – по-третє, відповідного вишу, який закінчував – по-четверте і так далі. Відразу багато комунікаційних орбіт перетинаються в точці під назвою “Депутат Х”.

Тим більше, що, з огляду на специфіку своєї діяльності, депутатам часто доводиться як самим звертатися до найрізноманітніших керівників із найрізноманітнішими питаннями, так і зводити між собою людей, які мають певну потребу, з людьми, здатними цю потребу реалізувати.

Не кажучи вже про те, що, ставши депутатом, людина отримує доступ до бази мобільних телефонів усіх своїх колег і ключових керівників відповідного рівня.

Саме тому депутатів можна і варто просити не лише про коментарі з профілю їхньої діяльності, а й про контакти людей, прямого виходу на яких у вас немає. (А якщо пов’язати і те, і інше – вийде ще перспективніше і взаємовигідніше: я тебе доречно “підпіарюю”, не переступаючи при цьому меж журналістських стандартів, а ти – за необхідності зводиш мене з потрібними ньюзмейкерами).

Запитуйте – і буде вам щастя

Отже, маючи перед собою інформаційний привід, подумаймо над двома речами: що з цього приводу нам було б цікаво дізнатися – і хто може дати відповіді на запитання, які нас цікавлять.

Зауважте: тут нічого немає про “реакцію користувачів соцмереж”, якою багато колег нині просто прикривають власне небажання шукати справді компетентних коментаторів і ставити їм незручні запитання. Як на мене, “реакція користувачів соцмереж” – це лише одна зі складових пазла під назвою “висвітлення теми”, причому – далеко не найважливіша. І стовідсотково – не єдина.

А якщо нам нічого не цікаво?

Ну тоді, напевно, варто подумати, чи довго ще затримаємось у журналістиці. Тому що наша робота – однозначно не з тих, куди ходять десятиліттями, зціпивши зуби, щоб лишень прогодувати сім’ю.

Є чимало робіт, де прогодувати можна й ситніше. Можливо, варто використати власну комунікабельність і… попроситися на роботу до одного з ньюзмейкерів.

Буде і чесніше, і вигідніше. Звільните місце комусь допитливішому. І відкриєте нову цікаву сторінку власного життя.

Як би там не було, запитуйте – з цього починається найцікавіше!

Віталій ГОЛУБЄВ,

секретар Національної спілки журналістів України,

викладач кафедри журналістики Національного університету “Острозька академія”,

керівник Школи універсального журналіста,

головний редактор Видавничого дому “ОГО”

 

, , , , , переглядів: 261

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *