Життя спочатку: коли серця б’ються в унісон

17.12.2018

Життя спочатку: коли серця б’ються в унісон

У невеликому містечку Краснодоні, що на Луганщині, ця родина жила так, як живуть усі. Він державний службовець, вона епізоотолог (вивчає причини виникнення та умови поширення хвороб тварин) . Обоє молоді, красиві тілом і душею. Жили розміреним темпом, складали свої плани на майбутнє і серйозних проблем не передбачали.

Одного дня все змінилося настільки різко й кардинально, як , здається, буває тільки у фільмах. Не нами розпочата війна похитнула українську волю, але не зламала її, придушила правду, та не змогла розчавити. Тепер вони тікають від звуків смерті та війни, бо люблять життя, і вже ніколи не повернуться на окуповані території, бо люблять Україну … Раніше рятували своїх «пацієнтів», а тепер мають урятувати себе. Хоч і втратили багато нажитого роками, не зрадили ні улюбленої справи, ні Батьківщини, ні своїх переконань – стали тільки сильнішими.

Школа універсального журналіста запрошує на навчання учнів 9-11 класів з усієї України

За цю статтю Тетяна Удодова, окрім Гран-прі конкурсу “Я – журналіст!”, удостоєна спеціальної відзнаки в номінації “Життя заново” – за висвітлення життя вимушених переселенців

Спочатку вагалися, сподівалися , що все минеться, але не так сталося, як гадалося. Довелося Денисові пакувати валізи, залишаючи війну позаду. Він був державним службовцем. Молодий спеціаліст тільки почав брати активну участь у відбудові міста(ставив паркани, лавки, облаштовував вулички, активно займався громадською діяльністю), та не судилося продовжити справу. Хоча спочатку ще не було схоже на війну, це був спалах божевілля, спалах масової втрати здорового глузду, що запалився чорним вогнем боротьби та вбивств… Шкода, що не всі розуміли й розуміють наслідки, адже в подальшому цей вогонь залишить тільки попіл пам’яті, чорний відбиток на карті історії…Опинившись в епіцентрі жахливих подій, пан Денис мусив утікати, щоб вижити. Більшість його колег загинули саме в цей день, чоловіку дивом вдалося врятуватися. Вислизнувши з рук смерті, він ще довго журитиметься – скільки зроблено, скільки вкладено, і все зруйновано в одну мить.

Пані Олесі ще рік довелося жити в Краснодоні, де прокинутися – це вже щастя. Жінка похапцем розпродавала ліки ветеринарної аптеки, кожного разу молила Бога, щоб куля минала її, молоду матусю, і тільки в 2015 змогла покинути вкрай небезпечну територію.

Вона з жахом згадує, як до аптеки заходили озброєні чеченці. Широкоплечі чоловіки середнього віку з автоматами в руках та якимось недобрим, ворожим блиском в очах викликали шалене тремтіння всередині. Тендітна беззахисна жінка була абсолютно безпорадна перед ворогами, на жаль, уже на окупованій території . Провокаційні питання стосовно політичних поглядів та криштально-українська душа пані Олесі ніяк не поєднувалися (відповіді були б зовсім не такими, якими їх хочуть чути чоловіки зі зброєю). Та попри всі загрози , на паспорті у неї так само написано «Україна», і в серці так само викарбовано «Україна». Жінка вже ніколи не повернеться туди, де рідний стяг замінили ворожими триколорами, де її щиро проукраїнські погляди точно ніхто не розділить, де сина неможливо буде віддати в україномовний клас, про що давно мріяла, бо таких просто немає.

Того року Колісниченки далеко не поїдуть , зупиняться на малій батьківщині пані Олесі в Лисичанську, де жінка провела дитинство. Тут залишилися оті найсвітліші спогади. Саме на вулицях цього міста вона збирала всіх кошенят та цуценят, яких прилаштовувала жити на своєму подвір’ї. Можливо, саме вони «вплинули» на подальший вибір професії…

Тож тепер, переїхавши до Лисичанська, уже через півтора року відкрили власну справу – амбулаторію для лікування тварин та ветеринарну аптеку. Сюди завжди великі черги, тут не буває мало клієнтів, попри те, що конкурентів вистачає. Це й не дивно, адже те, що зроблено з душею, користується великим попитом. Пацієнти Дениса й Олесі не розкажуть про симптоми та проблеми, не скажуть, що болить та як себе почувають, бо вони в більшості чотирилапі. А родина Колісниченків – ветеринари, фахівці у своїй галузі й справжні прихильники власної справи. Гадаю, їх звело спільне покликання: двоє навчалися в Луганському національному аграрному університеті, двоє мріяли рятувати друзів наших менших, бути корисними. І вони знайшли один одного! Хоча, зізнається подружжя, було дуже складно усвідомити, що треба будувати все спочатку, та Колісниченки як ніхто інший знають, як розпочати життя з нового аркуша так, щоб залишатися щасливими. Мабуть, секрет їхнього успіху в єдності, адже вони не просто колеги, не просто чоловік з дружиною – справжня команда. Серця Дениса й Олесі б’ються в унісон, вибивають один ритм, і це робить родину сильнішою. Вони такі різні зовні, й такі схожі всередині, бо є одним цілим – якщо щось роблять, то тільки разом. Навіть на роботі не розлучаються. Денис, здобувши освіту ветеринара, оглядає тварин, робить складні операції, а Олеся – його права рука. Вона й асистентом встигає бути, й на касі торгувати.

Тут вони знаходять щастя у допомозі тим, кому ніхто крім кваліфікованого ветеринара не може зарадити. До аптеки Колісниченків приносять хворих безпритульних песиків та кошенят. Вважаючи своїм обов’язком простягати руку тим, хто цього потребує, подружжя не в змозі відмовити чи то старенькій бабусі, що не має коштів на дороге лікування свого вихованця, чи то школяру, який підібрав тваринку і приніс до амбулаторії з надією, що тут їй допоможуть. Від звичайної застуди до зламаної лапи або тяжкої хвороби – у цій амбулаторії не звикли відмовляти. Список ліків складуть, операцію за потреби проведуть, ще й за подальшим станом доглянуть. Вони щасливі, адже можуть безкорисливо комусь допомогти. Такі випадки вже стали буденністю, звичною справою, обов’язком перш за все перед собою. Зробити добро, бути корисними – формула не даремно прожитого дня. Ось такі волонтери, добрі лікарі-рятівники…

Дуже складно пережити випробування, коли те, що було «до» перекреслюється, і зробити так, щоб «після» було кращим. Важко долати перешкоди, не зводячи посмішки, не зламатися, не втратити віру в людей, у життя, у себе. Родина Колісниченків здолала все, міцно тримаючись за руки. Ветеринарія стала справжнім кредом для Дениса і Олесі. Вони люблять те, чим займаються, люблять Батьківщину й один одного, разом крокують по життю з усмішкою та вірою в краще майбутнє, але вміють зупинятися, насолоджуватися миттю тут і зараз, незважаючи ні на що. А хіба не це справжнє щастя?

Тетяна УДОДОВА,

володарка Гран-прі Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт “Я – журналіст!”, учениця 9 класу КЗ «Лисичанська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №8 Лисичанської міської ради Луганської області»

, , , , , , , , , переглядів: 386

Останні новини від OGO.ua


Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *